Краяни
· У пошуках своєї України
МОВЧАЗНІ СВІДКИ
Мільярди вір – зариті в чорноземи,
Мільярди щасть – розвіяні у прах.
В. Симоненко.
Уся наша багатостраждальна земля – мов суцільна рана. Тільки в минулому столітті всіяна могилами тисяч борців за волю України. Ця свята земля дотепер зберігає багато таємниць. Чекає, коли ж буде сказано всю правду про полеглих й віднесено їх до числа великих і праведних мучеників. Завдяки голові київського «Меморіалу» Роману Круцику «ожили» списки 531 ув’язненого, які померли в тюрмах Івано-Франківщини в 1944-55 роках. Більшість жителів області не дочекалися вістки про рідних, замучених комуністичною окупаційною владою. Серед тих в’язнів були і мешканці Долинського району. Вдалося віднайти декілька родин, зокрема й Дмитра Андрійовича Стефанишина із Тростянця, 1888 року народження. Цього року, напередодні Святого вечора, минуло 60 літ, коли обірвала життя чоловіка сталінська тюрма.
У ПШЕНИЧНИКАХ ОЖИВАЮТЬ ІМЕНА БОРЦІВ ЗА УКРАЇНУ
Все менше живих свідків тих страшних часів. Незважаючи на старання нинішніх сталінських апологетів знищити та сфальсифікувати історичні документи, збільшується кількість документальних фактів, вчинених комуністичною владою. В одній із статей голова київського «Меморіалу», директор музею совєтської окупації Роман Круцик розповідає, що якось начальник івано-франківської тюрми повідомив про таємничу шафу на роботі, в якій сотні справ на жителів області: архівні матеріали на учасників руху опору ОУН-УПА, розстріляних за вироками, померлих під час ведення слідства у 1939-1941, 1944-1955 роках. Довго не міг Роман Круцик віднайти відомості про тих людей. А інформація надходила про масові поховання у Пшеничниках. І тільки начальник обласного УВС Анатолій Француз відкрив цей сейф. І 531 справу на в'язнів тюрем Станіславської області, які загинули в нелюдських умовах більшовицьких казематів, було оприлюднено. Всі були арештовані за політичними статтями. З осені 2010 року ведуться розкопки жертв репресій у селі Пшеничники Тисменицького району. І оживають мовчазні свідки тих часів, вістки про яких не надходили ні до одної родини, але окраєць хліба чи писанка завжди на свята для них залишалися на столі…
ЦЯ ВІСТКА - НАЙКРАЩИЙ ПОДАРУНОК
Стефанишин Дмитро Андрійович 1888 року народився в селі Тростянці Долинського району. Заарештований 10 грудня 1950 року за статтею «54-1 «а», помер 5 січня 1951 року від паралічу серця. Так вказано в акті від 5. 01. 1951 року.
Родину Дмитра Андрійовича віднайшла швидко. Цього дня внучка Дмитра Стефанишина - Ірина Готліб (Головчин) святкувала день народження. Вістка про дідуся стала найкращим, хоч сумним, подарунком. Родина вже не вірила у якісь відомості. Бабуся Анастасія (дружина Дмитра) тільки з догадками 1974 року відійшла у той світ до чоловіка.
«Середнього зросту чоловік, з надто добрими очима, спокійний, врівноважений», - так про нього Ірині розповідала мама. Він повернувся в рідне село після Першої світової війни, де воював у австро-угорській армії. Потрапляє в полон на сім років, де був завербований в Сибір. Часто в уяві дітей повставали «холодні» міста, про які розповідав батько: Томськ–Омськ–Барнаул. Знайомиться Дмитро у 1922 році з Анастасією Ільківною Стефанишин, яка на 14 років молодша, й одружуються. Як пригадує Парасковія Головчин ( найстарша дочка) із розповідей батьків , священик не хотів давати шлюб, аж поки не з'ясував, що Дмитро та Анастасія «однофамільці», а не родичі. Через п'ять років після весілля народилася вона - Параска.
ЇХ БУЛО У НЬОГО СЕМЕРО
Мати Ірини Готліб - Парасковія Дмитрівна Головчин (1927 р. н.), проживає й нині в Тростянці, де все життя вчителювала. Сльози переповнювали очі Паші Дмитрівни ( так її величали й учні,й односельці), а спогади – душу. Пригадала батьківську скромну хатину біля лісу, де жили дружно. Вся робота просто «горіла» в руках батька. Він столярив, робив колеса для возів, шив чоботи, господарював, зробив млинок для чистки зерна, який зичили всі сусіди, мав ткацький верстат, вирізав ложки з липи, які мати пізніше продавала. «Вони були легкі та зрузні. Як нині їх пам»ятаю, - розповідає Парасковія Дмитрівна. - І дуже любив дітей. Тато ніколи нас не бив».
Бог подарував родині Дмитра Стефанишина аж семеро дітей. Після Параски 1930 року народилася Магда. Її немає в живих. Своє життя присвятила матері й роботі. Працювала передовою ланковою в колгоспі. Як розповідає наймолодший син Іван, вона постійно ходила в гумових чоботах. Часті ангіни, ускладнення. В результаті – дві операції на серце. 1937 року з»явився на світ Йосип, який здобув вищу освіту, зробив добру кар'єру на судноремонтному заводі в Криму, де і нині мешкає з родиною. Наймолодший Іван, 1940 року народження, мешкає в селі Солукові Долинського району. Були ще Василь, Микола та Анна. Вони дітьми померли, бо хворіли.
ЗА ПЛЕЧИМА ЧОТИРИ ШКІЛЬНІ КЛАСИ
Сім»я Дмитра Стефанишина була одна з письменних у селі. Парасковія розповідала, що часто кликали батька до сільської ради допомогати, щось писати. Вона була вже дорослою, і як приходили люди з лісу й змушували її збирати для них харчі по селі. Батько розумів, чим все може скінчитися, і відправив доньку вчитися на кравчиню до Калуша.
Батько мав за плечима 4 шкільні класи, Анастасія (дружина) – два. Вдома було багато книжок, особливо релігійних. І всі діти в Дмитра вміли читати й писати. Навіть найменший Іван, який до школи ще не ходив, вільно володів наукою читання. Батько його дуже любив. Всьому навчав. Сьогодні, витираючи сльози як мала дитина, пригадує ті приємні хвилини минулого: батько, граючись з ним, підкидав високо «до неба», або пильнував чи старався впіймати, щоб не скотився із сіна, яке везли з поля… Хрестив Івана отець Андрій Бандера ( батько Степана Бандери). Пам'ятає Іван Дмитрович, як щонеділі ходили сім'єю до церкви.
Пройшли роки. Закінчивши станіславський технікум фізкультури, Іван Стефанишин вчителює у Волинській області. Далі вчиться в інституті у місті Фрунзе. Талановитого хлопця із України запримітили: викладає на кафедрі боротьби, боксу і важкої атлетики цього вишу. Та серце линуло до матері, додому. Вдома також віддає себе спорту. До речі, Іван Дмитрович виховав двох майстрів спорту – Василя Матійціва та Івана Дзуля. У 1984 році стає сільським головою в Солукові. Та через деякий час відмовляється від посади. «Найбільше принижувало те, що потрібно «розганяти» колядників, нищити українські традиції», - так говорить Іван Дмитрович. Було таке, що через власну думку його виключили із партії. Сам же Іван – майстер спорту із силового підйому (піднімав на прямі руки 160 кг). У 1993 році на чемпіонаті Європи отримав першість України серед ветеранів. А вже у 1995 році здобув четверте місце у місті Валенсія (Іспанія). Окрім спорту Іван Дмитрович ще й малює. Портрети батька малював власноруч.
БЕРЕЖИ ДІТЕЙ, У ЛЮДИ ЇХ ВИВЕДИ
Той страшний день закарбувався родині Стефанишиних на все життя. Незадовго до Нового року була облава в селі. Батька заарештували і тримали в сусідській стодолі, де сильно стогнав ночами під час допитів. Подвір'ям бігали чекісти, щось шукали, проштрикували сіно, зривали в хаті підлогу, шукаючи бункер. Пізніше з'ясувалося, хтось із села доніс, що родина допомагає бандерівцям, які ховалися у лісі. Як пригадує Іван, так і було. Вони збирали харчі й передавали туди невідомим людям. Час був надзвичайно важкий. Ніхто не знав, що чекає завтра. Зранку приходили совєти, вночі – бандерівці. Бувало, одні в других перевдягалися. Старший син Йосип із Севастополя розказав, що коли якось повертався зі школи, на подвір'ї стояв кулемет, і солдати милися. Мати зварила бульби, дала молока. Вони ще забрали скриню з одягом - і в ліс. Пам'ятає як німці приходили. Але звичайних людей вони не чіпали. Тільки їли, давали дітям цукерки, печиво і йшли. Якось німці обідали консервами, баночки на столі залишили. Мати позбирала, і пізніше в них дітям паски пекла. Правда, перед тим, як німці відступали, то похапцем й поросятко забрали. Німці були завойовниками, але нелюдами – ні. Ще випадок пригадав, як вчителька повела дітей до річки рослинки вивчати. У школі тоді квартирували солдати. І тут – стрілянина. Повертаючись, побачили біля церкви на ясені чоловік висить без одягу. Йосип тиждень не ходив до школи. А скільки разів було, що совєти зганяли людей, тримали під замком і говорили, що якщо почують постріл (значить є бандерівці) - всіх стратять.
Дмитро Стефанишин, ледь тримаючись на ногах, просився на побачення до дітей та дружини. Відчувало серце, що це вже останні слова, покриті кривавими слізьми: «Настуню, бережи дітей, у люди їх виведи…».
Та не тільки мати жила останнім словом чоловіка. Але й діти пам»ятали все життя цю настанову. Всі вони стали шанованими людьми…
«ЕЗЖАЙ, БАБУШКА. ТВОЙ СТАРИК УМЕР»
Дмитра Стефанишина забрали в Долину. Пізніше - в станіславську тюрму. По новім році Анастасія поїхала відвідати чоловіка на вулицю Чекістів, де в підвалах мордували людей. Там навіть нелюдські умови та постійний страх впливали на стан людини. «Езжай, бабушка. Твой старик помер…», – з болем та слізьми тривалий час повторювала слова коменданта бідна жінка. Вони й досі страшним гулом звучать в пам'яті дітей.
Наприкінці серпня діти, внуки, правнуки Дмитра Стефанишина зберуться, щоб пом'янути світлу його пам'ять. І вірять, що почують батьки подяку, що в люди їх вивели словом та вірою…
Ця та інші 531 смерті списано на закони воєнного часу. Бо що таке життя простих західняків, єдиною провиною яких було те, що вони хлібороби від діда-прадіда й понад усе цінували працю на своїй землі, усім серцем прагнули незалежності, бачучи як з усіх сторін Україну хочуть загарбати ще тоді…
Ті люди, серед яких і Дмитро Стефанишин, всіма доступними способами активно боролися за незалежність. Вони - ядро нації, незрадливі діти нашої неньки -України. Їхні життя – це найбільша нам нагорода. Бо сьогодні ми маємо Вкраїну.
Тетяна МАТВЄЄВА, м. Долина.